найшвидше, то тоді б я напевно свобідніше відідхнула! Але після того я не повернуся сюди скорше, хіба аж по моїм весіллю. Але вже тоді буде все добре і я не буду ніяких тіней у своїй хаті терпіти! — Так говорила вона й ставала чим раз спокійніша.
А що її незвичайно вражлива вдача в своїх передчуваннях не помилилася, справдилося зараз же другого дня, о тій же самій порі, в найстрашніший спосіб.
Другого дня це було — пригадую собі — в понеділок, сиділа я знов з Зонею в Лідиній кімнаті. Зоня визирала в вікно, чи не надійде часом тітка, котрої дожидала, щоб вернутися з нею додому, а Лідка шила сквапно якусь одежину для наймолодшого свого будучого пасерба. Нараз почулися кроки в сінях і по недовгім часі отворилися двері й у кімнату увійшли — мій будучий зять, Лідчин наречений, а за ним Олена… Мій погляд спинився мимоволі на Лідчинім обличчі. Вона стала біла, як полотно, і здавалося — задеревіла… І її наречений находився, як вона, в незвичайнім зворушенні, одначе, як здавалось, дуже квапився, бо привітавшися з нами обома (при чім уникав хоч би й поглянути на Зоню), сів, не почекавши навіть, щоб його до того запрошено, на крісло коло нас, і почав без усякого вступу:
— Я приходжу, мамо — казав, — у справі, котра відноситься до ваших обох доньок, до теперішньої нареченої Лідії і Олени. Мені прикро й несказано жаль, що через деякі причини візьме справа заручин такий зворот, який вас, своїм характером, певно не врадує. Але, що вже раз так скої-