лося, я не в силі повернути справу до того стану, в якому вона була раніше. Чоловік, мамо, часто не знає, чи жадав від бога своє добро, чи горе… Я помину причини, з яких сумні наслідки повстали, а сконцентруюся на самім результаті, котрий і привів мене нині до вас… Простіть мені, мамо, — тягнув далі, — що я справляю вам тяжкий жаль, але заразом знайте, що я примушений зірвати заручини з Лідією, з тієї причини, що між мною й Оленою зайшли останніми часами відносини, котрі потягли за собою щодо неї гонорові обов'язки з моєї сторони… Прощення від Лідії я не прошу й не жадаю, але маю надію, що Лідія, шляхетна й мудра, якою завсігди бувала, в інтересі чести своєї сестри зречеться дотеперішніх своїх прав щодо мене й уступить їх Олені. З моєї сторони я готов зараз з Оленою, хоча б і завтра, одружитися, бо це в нашім спільнім інтересі, щоб цю справу якнайскорше до ладу привести.
Він ледве докінчив речення, коли Лідія підвелася і стоячи, хвилю гляділа на нього… Господи боже! Що та дівчина за очі тоді мала!.. Біла, білесенька, стояла вона, а очі зраджували стільки прискаючої, невимовної погорди й ненависти, що ледве чи була б якась людська душа в силі більше виявити; вона неначе чогось ждала; ані одно словечко не зірвалося з її уст. Це, може, і не було можливе, бо страшне зворушення, що опанувало нею в останніх хвилинах, спараліжувало цілковито її уста.
Але я задрижала за неї.
— Чи сказати тобі, що ти є? — спитала врешті насилу, з цілковито погаслим голосом. — Чи зоставляєш мені й те?
Підлий трус махнув, зрікаючися відповіді, рукою і замість усього почав оправдувати своє негідне поступовання.
