— Олена, — оповідав він, — заходила останніми місяцями й тижнями, саме коли Лідія поралася, не відступаючи, коло хорого батька й дітей внизу, надто часто до нього, хоч і як це було іноді йому немило й противно, впевняючи його за кожним разом, що здоров'я Лідії „висить лише на одній нитці“ і що поправді кажучи, жде його з нею, як жінкою, не багато добра. Окрім того вона ж силувала його товаришити їй то тут, то там, давала заєдно докази своєї прихильности до нього, доки… доки не взяла його в полон, а відтак і цілковито над ним не запанувала.
— Признайся, зрештою, сама поправді Олено! — звернувся негідний чоловік до моєї ще негіднішої доньки, що ховалася полохливо за його плечима, а від вступу в кімнату не спускала своїх холодних очей з Лідії і Зоні. — Признайся і зроби немилій сцені кінець! — наказував строго, — бач, усі терплять від нашої провини, терплять через нас, ніяк на це не заслуживши, бо Лідія шанувала мене ще з давна не аби як; з в тебе, я знаю, голова й нерви міцні. Тож іди й проси сестру навколішках прощення, бо я потолочив те право ногами.
З тими словами обернувся і мало не трутив дівчину перед Лідію.
Але Лідія не вислухала його слів до кінця. При його останніх словах, вона, до крайности знервована, не повздержала себе: витрутила бурхливої крісло, що перед нею стояло, кинулася, не тямлячи себе, до дверей і… побігла. Коли Зоня хотіла за нею бігти, відтрутило її з усією силою аж всередину кімнати, а сама побігла в горішні покої свого нареченого…
Тоді підсунулася Олена до мене, щоб поцілувати мене в руку, але Зоня заступила їй дорогу