Сторінка:Кобилянська. Ніоба (1929).pdf/95

Матеріал з Вікіджерел
Ця сторінка вичитана

шивши зараз у першій хвилині тут же відібрати собі життя, погнала просто до його спальні нагору, там роздобула набитий його револьвер і не надумуючись ані хвилини, погнала собі кулю в серце. Вцілила так добре, що коли суджений і Зоня, покликані вистрілом, полетіли вгору, найшли її, що вже ледве дихала…

XIV

— Так, мій сину!.. Так відбулася драма обох сестер у нашій родині. Що зі мною опісля діялося, я не в силі тобі нині переповісти. Ще того самого дня приїхала моя сестра по свою Зоню й забрала й мене з собою. Там зосталася я мало не цілий рік, щоб прийти до сил, спокою та рівноваги по всіх страшних подіях і всіх особистих зворушеннях.

Сестра і її добрий чоловік, ваш вуйко, не хотіли мене взагалі більше від себе пустити, але коли я знов почула трохи сили в собі, не задержувало мене ніщо довше при них. До того прилучилася велика туга за моїм давнім глухим закутком, а крім того бажала я побачити й своїх чотирьох внуків підчас переїзду. Але це вже не вдалося мені. Зять, чи, як уже я його від часу зради прозвала, Оленин „муж“, подався, перше ніж розпочалися нещасні зносини з Оленою, о перенесення у Г і, а одержавши це місце (і то в короткому часі по одруженні з Оленою), виїхав там зараз, і я дітей не бачила донині. З того часу розпочалося для бідних сиротят пекельне життя. Негідна мачуха, занедбавши їх до крайности, обернула їх у послугачів і так затроювала їх життя.

Від нього одержала я одного разу, а то з нагоди, як вродилася йому одніська його дитина