від Олени, лист, де жалівся гірко на легкодушність та безсовісність і недбалість своєї жінки. Закінчив письмо врешті тим, то його зрада колишній його нещасній судженій пімстилася на нім сама собою в тяжкий спосіб.
— „Я є — писав — через Олену найнещасливіший чоловік. Нещастя не опинилося лише на мені, але перейшло на мої бідні діти, з котрих одно, наймолодший синок, любимчик Лідчин, перенісся, через недбалість мачухи у вічність, за своєю матір'ю і тетою… А що Лідія вже не при житті, щоб мала смутну сатисфакцію, що вона пімщена, то він, її „убійник“, заявляє це бодай її матері, що пережила її. А більше не має він що писати. Бувають похибки в житті, — додав — ще, котрих не можна вже більше ніколи поправити, а такою похибкою, чи радше заблудженням, був його зв'язок з Оленою. Він привів окрім їх обох, і його бідні діти до нещастя.
Додому зо мною хотіла й Зоня їхати й бодай якийсь час при мені зостатися. Але що моя сестра не конче з тим згоджувалася, а я своєю дорогою не могла рішитеся тягнути те гарне й ніжне дівча в свою смутну пустиню, то вона зосталася, і я виїхала сама.
Я знала. Ні одно з моїх дітей не потребувало вже більше старої матері… Виривати Зоню з її білими, ніжними руками з заможного окриження, де над нею всі дрижали, запирати її сюди, в нужденну й самітню оселю, я не мала права, передавши її сестрі так сказати б „раз на все“, а Василько теж не потребував мене. І так, я вернула спокійно й радо назад до свого п'яниці. Він потребував стару матір завсігди й ми проживали до
