(Зоня): Читайте мій щоденник, моя далека, горем похилена, мамо, читайте мій щоденник! Уперше в житті потребую я сповідника. Але не такого, котрий подавби релігійну розраду, чи там потіху, а такого, котрий носив усе своє життя тяжкий хрест.
Я була завсігди в собі замкнена, уникала (хоча з природи доволі покірлива) всякого, хочби й найменшого упокорення — а остаточно… потребую сповідника! Ви дорога, далека мати! Ви з вашою, горем пригнобленою душею та глибоко зарисованою лінією болю коло добрих уст, будьте ви моїм сповідником, що приняв би мою сповідь, потішив би мене, а остаточно простив мені, бо чийогось прощення я потребую!
Ви, моя далека мамо, з хрестом, що його наложили на вас ваші діти, а який ви самі несли, будьте ви, мамо, моїм сповідником!
(Бабуня читаючи, хитає сумно білою головою й говорить півголосом):
— Так, так, моя сумовита доню! Я вже відчуваю, чому тобі сповідника потрібно. Ти потребуєш мого благословенства на твої терпіння, і не дурно звернулася ти до твоєї матері!..
(Зоня): Ви знаєте, мамо, яке виховання я отримала, і з якою любов'ю і старанням ставилися до мене тета й вуйко, — як мене опісля впровадили вони в товариство і, хоч того ніколи не говорили устами, леліяли в своїм серці бажання віддати мене заміж за якогось чесного й освіченого чоловіка, найрадше за питомця.[1]
Теті й вуйкові, особливо ж теті, здавалось, що це мусіло б для мене найліпше бути, бо, звичайно,
- ↑ Питомець — вихованець духовної семінарії, будучий піп.
