Був статок, лиш не було кому про него дбати. Ґазда вмер, а ґаздиня байдуже, не розщибала ся. „Доста вже напрацювала ся та сьвіта божого не бачила“, — говорила нераз удова. Чоловік був добрий ґазда, але лотока, держав її в руках. Коли вмер, удова гуляла, справляла вечерницї, поїла парубків, а про ґаздівство не дбала.
— Слава Ісусу Христу! Боже помагай! Добрий вечір! — вигукували парубки, входячи до хати.
— На віки слава, дякувать за слово добре! — відповідали весело дївки.
— Просимо близше, — припрошувала ґаздиня.
— Не просіть так дуже, бо не знати, чи всї нам тут будуть раді!
— От як, зговорили ся! Хотять, аби дївки самі їм на шию вішали ся! Де є дївки, що би не раді були парубкам!
— Гадаєте, що всї дївки так, як ви, Анно, — бризнула словом Марина.
Дївки засьміяли ся, а парубки нїби не чули того.
— Або що: неправда? — Скажіть, що неправда! А хто вам то повірить! — відгризала ся Анна.
— От! Се раз Анна, от! Баба сїм миль ізза пекла, все ріже в очи, — підлещували ся парубки.
