ду, а в повітрі лїтають страчуки і просять хресту.
Заклекотіло болото, стогне багно, а зпід него чути, як мужик воли поганяє, а дзвонять як на Великдень.
І знов усе щезло, густий туман наляг довкола. Над нею і під нею чути зітханя, плачі зойки — тай грімкий тупіт кіньских копит…
Далеко під темним лїсом блиснула зьвізда. Майже без духу дївчина добувала останнїх сил, аби добігти до блискучого сяєва.
Вітер пустив ся низом і летїв як шалений. Корчі глогу і терня шарпали її волосє, дерли лице, калічили руки і ноги.
Але най дреся біле тїло, най тече кров! У неї лише одна гадка, одно бажанє: дістати ся на ясну зьвізду.
Тупіт кіньских копит був уже за нею, коли допала до сияючої золотим блиском зьвізди…
То була зовсїм порожня хата, лише мертвець лежав на лаві. В головах мерця горіли сьвічки, а на стїнї висїв образ Матери Божої.
Мати Божа цїла в золотї, два ангели тримали пишну коруну, иньші трубіли в облаках, а вона піднесла високо руки, розложила широко свої пресьвяті
