Для нас потічок — тільки гарне місце, де вода біжить під вербами, ми бачимо, як там колишуть ся високі трави, лепеха, очерет, рогіз. Заквітчаний беріг, де ми любили спочинути, лежачи на сонцї; стежечка, що повила ся берегом то в гору, то в низ, по котрій ми бігали босими ногами; камінє на днї потічка, наче поріг, що через нього скаче і бризкає вода і з шумом падає низше; ось що ми памятаємо про потічок, малесеньку річечку серед ярів, левад і лугів…
Ось гарний куточок, де з моху і піску, зпід коріня, родить ся криничка, тече срібне жерельце. Се вода, довго мандруючи під землею, уперше вийшла на простір, побачила веселе небо і ясне сонце, почула, як шумить лїс і співають пташки.
Нам не трудно зрозуміти, яку вагу має криничка для тих людий, що живуть у пустинї, опаленій сонцем, або в степу, або в сторонї каменистій, горячій. Народи, що там живуть, думали здавна, що криничка — то віконце, око, що через нього дивить ся на сьвіт якесь дивне сотворінє, заховане у темних, похмурних масах землї, — якась русалка, нїмфа, наяда, — як колись ка-
