переконують, що ми прудко несемося вперед, вкриваючи за годину з півтори сотні кілометрів.
Унизу пропливають станції, залізниці колії, міста, села, срібласті річки, ще бурі ліси, луки, залляті водою, шахти, заводи.
Ми в дорозі вже три години. Далеко збоку мріє затока Озівського моря, і не встигаємо як слід розглядіти Таганрог, як уже бачимо оповитий широкою смугою Дону Ростов.
Літак кружляє над містом, робить крен ліворуч. Унизу видно біле коло аеродрому.
Усе нижче й нижче, у грудях лоскотно. За три години хоч і невеликої качки, що все ж таки добре спорожнила наші шлунки, так хочеться стати на твердий, нерухомий ґрунт.
Ух! Ось, ось і земля. Пропелер стихає й гуркотить стомлено й лагідно. Ось-ось і земля.
Усі цупко вп'ялися в свої крісла…
Даремні побоювання. Літак м'яко торкає колесами зелене поле й пружисто знову підстрибує вгору, два три-стрибка — і колеса мчать по аеродрому.
Назустріч біжать робітники аеростанції. Десь далеко ворушаться натовпи, вітаючи нас хустками, брилями, вигуками.
Закрайкомівці зустрічають нас, як і годиться, доганою:
— Ну, чого ж ви так пізно? Ми чекали на вас, оркестри були, а ви… Всенький день голодні простояли й розійшлися…
