Вони, звичайно, мали рацію докоряти нам. Подумайте, обіцяли прилетіти о третій годині, а прилетіли о шостій.
Ми просимо вибачення й з насолодою відчуваємо, що під нами тверда зелена земля, а вуха не терзає гул пропелера.
Ми прибули першими. Нас оточують і, звичайно, питають:
— Ну як воно — страшно?
І, між іншим, і далі, де б не були, довідавшись, що ми прилетіли на літаках, завжди нас запитували слово в слово:
— Ну як воно, страшно?
— Летить! — скрикнув хтось, — і простягає руку до вечірнього рожевого обрію.
Про нас ураз забувають. „Героями“ стають товариші з другого літака, потім вони мусять здати „лаври“ товаришам з третього і т. д.
Літак за літаком спускаються на аеродром, і, коли вже сутінки м'ягкі, по-весняному пахучі, вкутали просторий аеродром, сьомий літак нашої ескадріллі спустився на землю.
Ростова фактично ми й не бачили. Бачили ми його центральну вулицю — Радянську — вночі та рано вранці.
Уночі, коли нас низенький, широкоплечий комсомолець — шофер Шура — розвозив по клюбах (він заради нас офірував святом), Радянська вулиця, широка й добре брукована, цвіла електрикою, заквітчана вогняними ґірляндами. Широкі тротуари були запруджені тисячними натовпами, що сповняли
