вулицю гомоном і шумом, схожим до шарудіння моря.
Ранком Радянська вулиця, коли нас мчав авто знову до аеродрому, сіріла рівним мурованим каналом — сонна й порожня.
У клюбах зустріли гостинно й щиро і тут наша робітнича делеґація вперше зустрілася з молодими братами з північного Кавказу — братами по праці по зброї, по прагненнях. Нам показували всі закоулки клюбів, свої досягнення й перемоги, і завжди наша бесіда переходила до пекучих питань:
— Ну, а як у вас соціялістичне змагання?
Наперед виходили донбасівці. Ого, Донбасом можна пишатися!
І досі туманні, вичитані з газет інформації про радгосп „Гігант“, завод-велетень „Сельмаштрест“ кріпко й яскраво посіли собі почесне місце в нашій пам'яті.
По той бік широкого заповненого повіддю Дону гаряче сонце підводиться з ранішнього серпанкового туману.
Сьома година ранку. Усі напоготові.
— Літак 217 — на старт!
Держись, хлопці, а разом і пишайся, бо ми перші пасажири нової, ще добре не дослідженої повітролінії Ростов–Сочі, лінії над горами, проваллями, над непролазними хащами. Пишайся, але все таки держись!
