За півгодини шість літаків плавко знялися з ростовського аеродрому.
— А чому тільки шість? А сьомий? — здивується читач.
— Сьомий лишився на аеродромі.
— А пасажири?
— Пасажири теж залишились, бо без літака не полетиш.
— Що трапилось?!
— Про це потім.
Все вище й вище. Всі відчуваємо, що літак забирає поволі й уперто найбільшу височінь. За нами увесь час назірцем мчить блискучий проти сонця, охайний, мов лялька, Калінінський літак „К 4“, менший од „Дорньє“ „Комєта“ й моторніший. Він легко забирає височінь й пливе високо над нами, плавко й легко спускається вниз: ніби кокетує своєю моторністю.
Гори, ще бурі й неодягнені кучеряво-зеленою листвою, косо простягаються безкінцевими пасами, і щодалі на південь їхні гряди вищають. З височини 1500 метрів гори гублять свою велич, а також і красу, бо здаються нам невисокими пагорбками, густі столітні ліси, що густо вкривають їхні схили й верхів'я, нагадують низеньку, мишасту травичку. Так, так, дорогі читачі, низеньку, мишасту травичку.
І не дивно, що стрункий, чорнявий Дардик перехиляється й щосили гукає мені розчаровано на вухо: