— Невже оце Кавказькі гори?!
— Еге! — реву я йому у відповідь.
Дардик кривиться.
— А я думав…
— Не кривись, ось сядемо, тоді подивишся, — кричу я, — а покищо он туди глянь.
Ліворуч вдалені підводяться блискучі снігові верхів'я далекого, центрального, Кавказького пасма. Снігові верхів'я найвищих гір, прекрасні й величезні і знизу, і згори — ось вони вже не здаються нам низенькими, спадистими пагорбками. Пів на одинадцяту годину ліворуч засиніла Туапсінська затока, а згодом й саме місто Туапсе, розкидане на схилах гір.
— Дивись, потяг!
І дійсно, в ущелині гір ми помічаємо дрібні коробочки потягу. Паровоз час од часу пускає у повітря клубочки пару. Колія в'юниться двома тонесенькими, блискучими струнами.
Пробачте нам залізні колії — нерви й артерії нашого велетенського Союзу. Пробачте й ви, потужні сормовські паровози, ви з височини дрібні, мізерні, і рух ваш подібний до руху слимака.
Ліворуч простяглося безкрає Чорне море. Біля скелястого берега воно скидається на кольоровий уральський камінь — од сірого берега стелеться ясна бірюза, трохи далі — матово-темні й бурі широкі пасма м'яко лягають на блакитній поверхні.
Летимо вздовж блискучої берегової колії залізниці, що тягнеться з Туапсе до Сочі. Летимо рівно