А один вірмен, коли перший літак спустився на аеродром, побачивши, що з кабіни вийшов кріпкий хлоп'яга, широко розплющив очі, довго так дивився, а потім не витримав, підійшов до нього і з острахом доторкнувся до грудей жилавою рукою. Потім посміхнувся і одійшов у бік. В очах було:
„Ти диви — живий!“
Тут же на аеродромі зустрічаємо земляків з України. Перші їх слова:
— Ну, як воно погода у вас?
Зустрічали ми земляків і в Тифлісі, і в Баку і дорогі землячки скрізь насамперед запитували про погоду. За годину влаштовуємо мітинґ. Сипляться десятки запитань і, звичайно, в центрі:
— А чи страшно летіти?
Коли кінчили мітинґ, на аеродромі було вже шість машин. Сьомої ще немає. Напружено чекаємо її появи в блакиті.
Вечеріє. Темніють околишні гори й кутаються в димні тумани.
Сьомого літака ще немає. Ми даремно не зводимо очей з глибокого неба.
Телеграмою запитуємо Ростов. Звіти летить коротка відповідь:
— Літак вилетів.
З Ростова до Сочі — три-чотири години перельоту. Літак уже давно мусить бути на аеродромі. Щось сталося.
Турбота тьмарить обличчя товаришів. У голові безліч неспокійних думок і припущень.
