О 7-й годині хтось вигукує:
— Товаришу Ісаєв, телеграма!
Блідий Ісаєв біжить до контори.
За хвилину Ісаєв виходить з контори — лице, як і хвилину тому, стурбоване й неспокійне.
Тихо сповіщає:
— Невеличка неприємність. Перегрівся мотор. Вимушена посадка.
Ми мовчимо й більше не допитуємося. Збираємо п'ятихвилинну нараду й вирішаємо завтра до сьомої години чекати на товаришів з Ростова (Голуба, Євентова, Халяву, Кузьмича й Усенка), якщо їх не буде й до сьомої, летіти без них до Тифлісу — гаяти час аж ніяк не можна.
Порадившись, рушили до Рів'єри, де заздалегідь і, до речі, дбайлива рука Ісаєва замовила вечерю й ночівлю.
Чорна ніч, наповнена ледве вловимими пахощами квітчастих садків, м'яко запнула широкі обрії моря, гори, далекі снігові верхів'я й теплою, липкою темрявою лягла на красуню Рів'єру.
У розчинені золоті від електрики вікна влітає солоний, вогкий подих моря й ніжно, оксамитно торкає наші засмаглі від вітру й сонця обличчя. У промінях світла видно похилені стрільчасті голови пальм, лапчате, широке темнозелене гілля магнолій й міцні, смолисті, пахучі віти кедрів.
І ми, зморені в край перельотом, турботами дня, недоспаними ночами, не втрималися, пішли стрім-
