Чекаємо до сьомої години. Марно сподіваємося почути знайомий гуркіт пропелера.
Чекаємо ще дві години. Немає. Не чути. По одній ведуть машини на старт. Цього часу одержуємо другу телеграму:
„Вимушена посадка сталася за Ростовом біля станції Степової — літак знов вже не міг підняти своїх пасажирів, і товариші порішили повернутися до Ростову“.
У нас трохи одлягає од серця. Товариші живі й здорові. За ними вишлють нову машину, і вони наздоженуть нас у Тифлісі. Заспокоєні, простуємо до машин, щоб вирушити в останній, найважчий перельот — Сочі–Сухум, Кутаїс–Тифліс.
У цей найважчий перельот вже тримаємось, як найсправніші загартовані повітряні вовки. Парафінові торбинки вже не лежать збоку, готові кожної хвилини до наших послуг; вони в нас під ногами. Як це не дивно, не стихає сміх; правда, ми той сміх не чуємо — ми його лише бачимо. Да, бачимо! Бо хіба за пропелером почуєш — лише обличчя та широко розтулений рот показують, що твій товариш заливається веселим, безтурботнім сміхом.
Поминувши Гагри, Сухум, літак круто повертає від моря й прямує над велетенською зеленою долиною, змережаною десятками блискучих сріблястих гірських річок.
З обох боків, стискуючи нас, тягнуться білосніжні сліпучі верхівлі гір. Нам, повітряним вовкам, бачте, набридли ці пейзажі. Ми позіхаємо й, ніби
