Пізно вночі ми поверталися до себе в готель, заполонені вщерть новими вражіннями.
Широкий проспект Руставелі горів у вогнях, мчали з дзенькотом і шумом трамваї, авто.
З 5-го поверху перед нами розгорталося й мерехтіло плесо електричного вогню — сила Загес. Проти нас підводилася гора Давида. На верхівці ще вогняно цвіли Першотравневі ґірлянди. З гори час-од-часу, мов черепахи, обережно й тихо сунулися ясними цятками вагони.
Крем-Сода стояв біля вікна й стурбовано сам з собою розмовляв ламаною мовою:
— Скольки роботи завтра, йо, скольки знимат треба — хоч би плонки хватил.
Ми вже всі в постілі, і єдине, що турбує, це відсутність п'ятьох товаришів, хоч за ними послано ще вчора другого літака.
Що ж з товаришами сталося після нашого виліту з Ростова, хай розповість вам, дорогі читальники, страдник цих пригод, Павло Усенко:
„… Жданка завжди є жданкою — вона нудна коло літака, як була колись нудною й біля чумацького возу. Один за другим одлітають „К4“ і „Дорньє“, з хвилини на хвилину маємо піднятись і ми, втішаючи себе ясною погодою та щасливою дорогою. Та все ж коли з останнього літака, що, не діждавшись нас, замаяли востаннє хустки й прощання й особливо коли на сивій смузі за містом згорнулись його в блакиті крила, нам стало просто
