сумно. Та ось виводять й нашого „стригуна“ на старт, ось уже вигукнуть знайоме — „Контакт? єсть контакт!“, ось, ось… одне слово, ось і знову поломка. Люди в таких випадках або нервують або, удаючи спокійних, філософствують — чую і я з уст моїх товаришів слова, напоєні мудрістью і ясністю, як от: „Краще витратити час, аніж стратити життя“ і таке інше.
Мудрість все ж нам не допомагає і ми „сидимо“. Про поламку читати й писати найнудніше, і тому, шановні товариші, „скоро проходить час“ і так годині о другій ми здіймаємось над Ростовом. Що то за місто, що то за краєвиди, що то за лимани чудові і що то за чортяка з нашою машиною виробляє, що її немов насаджує на кілок, зриває, струшує і гонить у безодню! Невже я оце вже зараз мушу братись до парафінової торбинки і згадувати знамените прибалтицьке місто?
Я хочу забутися і беруся перебирати слобожанські первоквіти, що взяв із собою з харківського аеродрому. Всі наші, бачу, взялися за книжки, цим нагадуючи не кабіну літака, а якусь маленьку хату-читальню. Вперте читання, як бачите, не тільки впливає на функції нашого мозку, але й на міць шлунків, особливо на височині тисячі-двох метрів. Біля нас все ще вода і Федя подав добру думку роззутися на випадок, як шугнемо в хвилі цієї затоки — легше, мовляв, буде пливти. Роззулися, правда, лише ті, в кого пекли мозолі.
Але ж і читання набридає скоро, набридають і жарти, часті зриви на ямах викликають губи на
