Це останнє — найгірше нас вразило — ми відстали від експедиції на багато годин, перед нами губиться перспектива взагалі догнати їх, словом, перед нами тільки кубанські степи та здалеку великий рух — то біжать до літака люди з кубанських хуторів. Але літуни самі полетять — їм наказ перелетіти гори і спуститись на аєродромі в Сочі, і вони мусять це виконати. Летіти вони вирішили вже тоді, коли машина вдруге не підняла нас з степової рівнини. З сумом провожали наші очі непевний рух безперечно хворої птиці.
Широка степова рівнина. Ми сидимо на своїх ручних валізках і думаємо, що робити. Кілька годин тому бурхливі міські вулиці з трамваями, газетними кіосками, їдальнями. Зараз тільки з тисячу жайворонків над нами та голубе безмар'я та сонце. Сонце пече здорово — учора в Харкові воно було зовсім не таким гарячим. Тому ми зараз же зпорожнюємо єдину пляшку з водою, доїдаємо пару останніх яблук і продовжуємо думати вголос.
Не один із нас п'яти признався, що хотів би летіти і далі опісля змушеної посадки. Та кинути останніх напризволяще в степу — значило б порушити товариську дисципліну, цінну в таких випадках.
Очі блукають на степовому виднокрузі. З височини пролітаючи ми бачили колію залізниці — значить, тут десь близько мусить бути станція. Так і є — здалеку на хвильному од сонця обрії маячить щось ніби схоже на станційний водогін. Його оточують тополі — ця постійна бутафорія степових станційок.
