Здіймаємось і прямуємо туди, найдревнішим засобом руху — „на батьківських“. Але нам скоро приходять на допомогу. Шляхом проїздить якийсь „дяденька“. Він звертається до нас українською мовою й пропонує підвезти, чомусь угадуючи наше бажання дістатись до станції.
До возу прив'язана корова — вона як симбол „хуткости“ спокійно іде за Кузьмичем, що склав наші валізки і сам умостився на кубанському возі.
Таким чином з авіоквитком у кишені ми зазнали ще одного способу „пересуву“. З станції, що мала відповідну назву „Степова“, нам треба дати негайно ж телеграму за підписом пілота. Зміст її такий: „Змушена посадка станція Степова. Пасажири повертаються Ростов. Вилітаємо Сочі“.
Зараз же перед нами повстає завдання, як виїхати з Степової. На допомогу має прийти Ростов, але як? Транзитні, товарові не зупиняються на цій маленькій станції. Пасажирський має пройти лише завтра. Чекати добу й потім повернутися до Ростова — значить на кілька день запізнитись, відстати від експедиції.
Чи прийде за нами другий літак взагалі? Як долетіли й чи долетіли наші стомлені пілоти до Сочі? Так проходить час в жданках і непевності. На нас приходять дивитись степовики і нам співчуває начальник станції. Але що з того — відповіді нізвідки ніякої.
Наші повторні телеграми в Сочі й Ростов наслідків ще ніяких не дають. Щоб згаяти якось години, заходимо до станційного буфету. Його
