Оглянувши головну загату, збираємось рушати до головних споруд станції й несподівано бачимо авто, а в ньому — кого б ви думали? Наших дорогих страдників: Павла Усенка, Федю Голуба, Евентова, Халяву, Кузьмича.
Важко змалювати радість нашої зустрічі. Одне слово, як завжди говориться в таких випадках — деякі навіть плакали.
Коли минув вибух радости, ми накинулися з докором на авіововка Кузьмича.
Підійшли до нього й голосом, повним докору, проказали:
— Ну, нехай літун підкачав, ну, хай борт-механік. А ти ж куди дивився?!
І бідолага Кузьмич, мабуть з радощів, не зрозумівши нашого жарту, відповів:
— Та я що, я ж у кабінці сидів.
На хвилинку нашу увагу знову відволікає несподіванка. Дивимось і бачимо — під'їздить авто, а з нього крезами вилазять: Бєльський, Майоров і Левицький — наш загальний улюблинець.
Ми не віримо очам — звідки це вони?
— Бачте, ми заспали й тому трохи спізнились, — спокійно поінформували нас три товаришочки.
І тоді всі у повному складі вперше за всю подоріж рушаємо до генераторної станції.
По обіді, коли наші авто м'яко зупинили свій рвучкий біг біля готелю і ми всі, закурені й засмажені палючим сонцем, стали на землю, хтось здивовано вигукнув:
