Киязим веде нас уперед твердо й впевнено. Так ішли хвилин десять, аж поки він не спинився на невеличкій площі біля масивної циліндричної форми — вежі.
— Це Киз-Кала — Дівоча Вежа, — пояснює нам Киязим, — у нас про неї складено цілу легенду: ніби жив колись хан тут й була в нього донька, красуня на весь світ, і закохався хан у доньку свою й каже одного разу: „прохай у мене що хоч, тільки будь мені за дружину“. Донька й відповідає: „збудуй мені високу й міцну вежу над морем, тоді буду тобі за дружину“. Зібрав хан найкращих мулярів і почали вони будувати оцю вежу.
І коли збудували — ханова донька зійшла на самий вершок, ніби подивитися згори на місто, підвела руки й кинулася в море.
Леґенда ця, як ми потім довідалися, фантастична — такі леґенди існують і по інших, місцях, Азії.
Насправді Дівоча Вежа колись мала військове призначення й була неприступною фортецією, захищаючи Баку з моря. Тепер усередині вежі порожньо й сходи й двері зруйновано.
Від Киз-Кала Киязим повів, нас, знов, темними кривулястими завулками й вуличками до моря, і хвилин за десять ми спинилися на заллятому електричним світлом бульварі.
Ісаєв, що ввесь час суворо режимив кожну копійку, на останку так розщедрився, що (ви тільки уявіть!) пішов замовляти нам моторовий човен, а ми оточили силомір і почали пробувати міць своїх біцетів.
