криві вулички и завулки, видно лише головні магістралі, і вони лежать на диво суворо рівні.
Нас у кабіні — 6. Ми всі жадібно прикипіли до вікон, зачаровані новим відчуттям, і несподівано його порушує оператор Сода (потім далі до його прізвища додали ще слово з чотирьох літер „Крем“, так що надалі він скрізь фігуруватиме під прізвищем Крем-Сода). Несподівано я відчуваю непомірну вагу якогось предмету: то був кіно-апарат.
Я з несподіванки й протестувати не зміг, бо Крем-Сода, притиснувши голову (яка на його думку мала виконувати функції штативу) до крісла, спокійнісінько накручував на плівку стрункі корпуси будинку промисловости.
Потім це вже стало за звичайну річ — Крем-Сода метушився по кабіні й намагався зняти все разом: і вокзал, і Холодну Гору, і ДЕЗ, і ХПЗ — одне слово, найголовніші риси харківського обличчя.
За Харковом потяглися картаті лани, безкраї й пошматовані проклятим трьохпіллям.
З височини якнайкраще наочно переконливо видно вбогість трьохпілля — плодючі лани лежать подерті на дрібні, довгасті клаптики й схожі на вбогу латану свиту. Рябіє в очах.
Години минають непомітно, так непомітно, як і рух літака, що ніби погойдується на місці.
І коли б не тінь, що переслідує нас увесь час, можна було б подумати, що ми стоїмо на місці, та ще повітряні ями, що струшують літак і викликають внутрі лоскотний холодок, нагадують і
