— Це я, ваш брат, такий самий разовий хлібороб, як і ви!
А його назвали австріяком і вигнали з хати.
І від тої хвилини він скорчився, ввійшов у себе, мов равлик. А те все, що було сміливе й гомінке, притупилося, почорніло…
Він був австріяк, один пішак у тисячних рядах.
Потім повернувся до Галичини, бився з панами, знову втікав на Україну і загубився на її перехресних шляхах.
І омана у вигляді отаманів та сотників водить його то сюди, то туди, і він крутиться, мов у зачарованому колі, і не знаходить виходу. Чує, що добирає останніх сил, що ще день-два… і впаде десь серед шляху або під чужим тином, і буде кінець усім сподіванням…
Тимчасом вози станули серед шляху. Стрільці підходять ближче.
Біля останньої підводи метушня.
— Що сталося?
— Остапчук помер.
Витягають з підводи. На землі, на засохлій траві лежить скорчений труп у сірій шинелі.
Затрималась бричка, приходить сотник.
— Помер? Хоч би до Брацлава був дотягнув.
— Не хотів чекати, — кинув хтось сердито.
Сотник оглянувся.
