— Що будемо робити? Хіба закопаємо?
Всі опустили голови, мовчать.
Десятник шепче найближчому на вухо.
Цей приносить дві лопати, і стрільці, чергуючись, копають яму під широкою липою. Робота йде мовчки. Очі всіх звернені під липу, навіть коні повернули туди голови.
Тишу прорізує іржання коня, що лунко котиться по степу.
— Німина і то розуміє. Це його кінь так ірже.
Як поїхав у дев'ятнадцятому на форшпан, досі разом були.
А тепер усе скінчилося.
Не пожене своїх коней вже додому, хоч надіявся.
Пропав він тут, і їм тут кінець буде.
— Хоч німина, а розуміє, — говорить Остапчуків земляк.
Спускають тіло в яму.
Хтось питає, чи не зняти „мантлі“ та чоботи.
— Він заслужив собі, нехай, — відповідають з гурту.
Сотник говорить промову.
Згадує щось про „батківщину“, про „жертву на вівтарі“, про „патріотичний обов'язок“, про „рідну неньку Україну“.
Всі мовчать та мало хто й слухає. Не раз уже це говорилося, не раз уже слухалось…
