жечку купив у місті, хоч як важко приходилося йому, щоб послухати, як Михайлик її читає.
Але те все минулося, давно минулося. Прийшла батькова смерть і скінчилося все. Як не жаль було Михайликовій мамі, треба було розпращатися з мріями про Михайликову науку. Важкі умовини життя не давали спромоги.
Але книжка, цілава книжечка з малюнками, не сходила Михайликові з думки. Так хотілося би йому почитати щось нового, цікавого! А взяти нізвідкіля. Усе, що було в селі, поперечитував уже давно, не раз, не два читав, майже на память навчився. І не багато було в оселі цих книжок: сільце було мале, читальня дуже бідна, а коли й мала які книжки — то вони для старших.
Вийшов Михайлик із хати на двір, задумався. А тут із високого неба сонце ясне так гріє, так милує землю і людей. Снігу ніде вже не видно, зелена травичка засіялася по землі, а з травички висовують свої попупляшки манюсенькі квіти. Задивився на них Михайлик, мало про свою грижу не забув. Аж тут десь біля нього його приятель, Гринько, узявся.
— Про що так думаєш, Михайлику? — питає.
