Рідна мова є у культурних народів речником і елєментарним орґаном коллєктивного почування, що родиться в крови із спільної історичної традиції, що пливе із спільно пережитих радісних подій і терпінь, із боротьби в обороні рідної країни для спільного добра в імя спільних ідеалів, що скріплюється в любов до рідного народу та його героїв, до рідної землі, її краси та скарбів — і кермоване збірною волею, скристалізоване в національну свідмомість шукає шляху до кращої спільної майбутности.
Рідна мова є одним із найголовнійших орґанів життя нації.
Для Українського народу є рідна мова, як життєвий орґан і національний сполучник, ще далеко важнійша як для инших народів, бо через довгі століття не доставало нам і не достає й до нинішного дня державної сполуки.
Історія української мови невідлучна від цілої історії нашого народу. Наша мова, розвиваючися ураз із нашим народом від перших починів його культури, зазначує своїми лєксичними засобами ступінь за ступнем його розвій від примітивних фаз періоду ловецького та пастирського до хліборобського, козацько-лицарського та сучасного індустріально-робітницького. Вона відсьвітлює політичний розвій народу, його внутрішню державну орґанізацію, його законодавство, торговлю і політичні зносини із сусідами, його експанзію, еміґрацію та імміґрацію, чужі наїзди, чужу кормигу та сторонні впливи, його власну культурну організацію та защеплені у нашого народу здобутки духа инших націй — одним словом українська мова се дзеркало історично-культурного розвою нації.
Коли етнічні ґрупи, що жили на нашій території, почали відокремлюватися від сусідів а рівночасно консолідуватися між собою, лучитися в державну звязь та спільно боронити рідну країну перед спільними ворогами, то сей процес кристалізації
