Сторінка:Колцуняк Марія. На стрічу сонцю золотому (Скрентон, 1918).djvu/101

Матеріал з Вікіджерел
Ця сторінка вичитана

инакше. Що-ж? коли їй забагаєть ся якоїсь поезії чи Бог зна чого, а тимчасом її рідна мати вже незадовго буде мусїла хиба жебрати, бо-ж не до чого иньшого воно йде.

А Лїда мов спасеня з неба ждала, щоб їй скінчив ся двацятьперший рік, щоб була вже повнолїтна та вступила ся з хати. Тодї вітчим не зможе її задержати, бо вона буде панею своєї волї. Піде учителювата.

І вона радїла. Прецїнь уже раз буде мати те моральне задоволенє, що має кавалок хлїба, хоч черствого та чорного, та свойого, бо до тепер мусїла приймати мов милостиню отой хлїб, правда білий і сьвіжий, та гіркий і солоний, бо подаваний зимними руками і з суворим, згірдливим блиском в очах. А той же гіркий хлїб тяжко був зароблений та заслужений, гіркими сльозами окуплений!

Тепер, тепер заживе вона може своїм повним житєм. О, вона знає, що те житє не буде нї цьвітастим килимом, нї пахучим, миленьким, зеленим лугом, тільки кремениста, тверда стежка заросла, глогами та колючками; про те вона не лякає ся його, бо хоче бути сильною. “Лише сильні мають право до житя і до щастя” — доспівувало в її душі. І се була правда терпка, болюча, а проте правда! А вона хоче бути сильною, бо нагородою мало бути щастє. Яке воно буде, того не знала, знала лише, що бажала того щастя, відколи вчула звук того слова та почала розуміти його. Те її щастє мало бути таке гарне, чарівне, таке велике, безмежне. Нехай тріває тілько хвилину, лиш малу годинку, та най прийде! Вона заплатить за нього житєм, покине “вигоди”, покине “спокій” та піде працювати разом з тими темними, селянськими масами, з посеред котрих вийшов її покійний, нещасний батько. Бо дома сидїти й на далї зовсїм нема чого. Поволи, поволи і вона займе тут місце хиба простої служницї. То радше вона зі своєї пенсії буде платити служницї, а сама піде учителювати. Вона й так лише діссонанс у своїм родиннім кружку. Правда, гірко