їй буде без матусї, а матусї без неї, та й тепер чи їй солодко дивити ся на повсякчасні муки своєї дитини, котрим вона не в силї зарадити?
І Лїда одного дня зібравши ся на відвагу сказала вітчимови, що задумує тепер старати ся о учительську посаду. Вітчим зразу не хотїв того слухати, та коли Лїда обіцяла, що за свої гроші найме для мами служницю, вже не змагав ся і позволив.
Гірко було з матїрю.
Вона не боронила, анї не перешкаджала; вона лише так гірко, гірко заридала і сказала:
— А бодай же така мама як я, під землю запала ся, що таке солодке житє дала своїй найлїпшій дитинї! І ти, така вразлива та нїжна дївчина маєш іти сама без опіки учителювати на село? І ти маєш зносити цїле гірке, безпросьвітне житє вчительки? І ти, що так бажаєш любови, нїколи не вчуєш дорогих слів коханого мущини “люблю тебе”, нї не зазнаєш, що його любов? Боже, Боже, за що-ж ти мене так тяжко караєш?
Тут “сильна воля” Лїдина висїла вже на волоску: оттого наріканя матери на себе саму вона не могла перенести, отих слїз тяжких не могла видїти. Та про те почала її просити, щоб не плакала, так щиро розкрила перед нею свою душу, як ще нїколи перед тим, лагідними, любими, веселими словами вспокоювала її тяжкий жаль, що мати немов згодила ся зі всїм. Бачила врештї сердешна, що й таке житє, яке Лїда веде дотепер, се далека дорога “не до щастя”, і вже не сперечали ся.
І Лїда дістала посаду!
В селї Н. хибувало молодшої вчительки і вона дістала там місце. Недалеко від міста і люди в селї були досить добрі, управитель школи, теж, і Лїда поїхала.
Правда, на самій стрічи повитала її темна, мокра кімнатка, перероблена з жидівського ванькирика, (бо школа “молодшої сили” містила ся в давнїй коршмі), брак дров, а се було
