вашого, то мусїла-б не записувати і другого і десятого. А надомною-ж ще й пан професор і пан інспектор, тай най котрий з них котроїсь днини увійде до школи, тай увидить, що половини дїтий у школї нема, а нїхто не записаний, то що? Та-ж ви самі це знаєте, що й ви мали би однако біду і ще до того і я мала би. Так не можна. Єсть припис, що дїти мусять учащати до школи і того не можна змінювати. То для вашого власного добра.
— Ей падоньку-ж мій, падоньку! Де-ж минї сї на сьвітї дївати? Кажете йти до пана професорьи?
— Та йдїть як хочете, але то вам не богато поможе, бо пан професор мають наказ подавати виказ усїх тих, що не ходять до школи з якої иньшої причини як слабість.
— Ой Господи Боже, тай чому-жісь му лїпше ніг не відобрав, нїж мали сї чоботи подерти. Хоть би не треба було штроф платити, — казав мужик і відходив мало не плачучи.
Коли Лїда була “при грошах”, то давала йому кілька шісток кажучи:
— Нате ґаздо, полатайте хлопцеви чоботи, бо шкода, аби школу опускав. Як будете мати, то віддасьте.
Таке трафило ся досить часто, особливо в перших тижнях її учителюваня. Та скоро завважила Лїда, що селяни надуживають її мягкого серця, а навіть по троха сьміють ся з того. Та се ще було нїчого. Далеко частїйше трафляло ся, що до школи приходив який бутний, премудрий і не зовсїм тверезий ґазда, та починав сварити ся а навіть грозити. Вона на превелику силу випрошувала його з хати, замикала хату на ключ і коли ще який “приємний гість” мав загостити до неї, удавала, що її нема дома.
Ой нераз прийшло ся їй через те гірко заплакати, нераз навіть цинїчно засьміяти ся, коли пригадала собі, що вона прийшла тут з вірою, що здобуде щастє, що зможе працювати на користь народови.
