Сторінка:Колцуняк Марія. На стрічу сонцю золотому (Скрентон, 1918).djvu/106

Матеріал з Вікіджерел
Ця сторінка вичитана

страшний сьміх, що не розливаєть ся нї сріблястою, веселою, любою хвилею, нї злим, лютим реготом, нї делїкатним, вимушеним півсьміхом, нї їдким, тонким сьміхом. Той внутрішний сьміх страшний! Се крик розпуки над власною немічю, се глузуванє з власного безсиля.

Вона прийшла тут шукати щастя! Так їй треба! Вона хотїла щастя, сьміла мріти про нього і яким правом? відки? Чи мала його та стара згорблена жінка, що спить там у кутї кімнати? Чи мав його може той бідняга, що просив Бога, чому радше не повіддіймав його синови ніг, нїж мали чоботи розпасти ся? Чи мав його може її брат Роман, або може її матусенька, або її управитель.

Нї! щастє не для пролєтарів!

Та про те бували такі хвилї, коли вона таки мріла про щастє; мов на злість роздумуваням та важкій зневірі молоде серце домагало ся його, шептало: шукай — знайдеш.

Те дїяло ся особливо тодї, коли отримувала лист від брата.

 
XIII.

Їх відносини, від коли Лїда пішла на посаду, стали ще щирійші, бо брат почав від тодї не лише любити, але й поважати її. Йому самому було не богато лїпше як перше, та його листи дихали тепер часами великою відвагою та силою духа та підносили й її духа висше. А нераз, коли він почав описувати їх громадянське житє а (він усе ще ходив на права, тільки у Львові) то в неї аж серце росло та надїєю било ся.

Особливо коли писав про Марчука, то його лист дихав тодї навіть правдивою вірою в сьвіт та житє.

“Подумай собі Лїдо, що то за оріґінальний хлопець. Таке то бідне, син удовицї, має ще до того при собі свойого малого брата, що його посилає до школи і сам удержує і його й себе з працї рук, чи там голови, с. є. з стипендії і з лєкцій, що їх має щось аж три; правда, всї добре платні, щось по вісїм чи десять срібних. Але варт того його лєкції! А як би ти знала,