нераз питали: “Чому не прийде коли на танець, не поставить горівки?”
Ну, і він раз пішов. Не танцював, лише дивив ся тай думав собі:
— Тай чого вони танцюють, чим тїшать ся? — і блудив зором по статних станах парубочих, та по дївочих румяних личках, мов би шукав відповіди на те.
Нараз стрінув ся з поглядом білявої та тихої Юстини, бездольної наймички, і в тім її поглядї великий мабуть був чар, бо на віки прикував його очи до її очий.
Вона теж не танцювала: стояла сумна і тиха, сама, немов біла цьвітка посеред пестрого, зеленого веселого лугу.
Підійшов до неї, і от незнати яким сьвітом говорили так щиро, немов знали ся хто зна від коли. І від тодї Андрій перестав пити горівку, бо впивав ся до нестяму розмовою та любощами зі своєю милою. А щось у три місяцї вони повінчали ся.
Тепер плило житє Андрієви весело та щасливо, хоч не взяв за жінкою нї феника. А коли десь у рік їм уродило ся хлопя, таке гарне та любе, був Андрій щасливий мов у справдїшньому раї.
Та минув рік, другий, третий, шестий, дїтий прибувало, вони підростали, видатки росли, але доходи не збільшались. Ще на додаток злого в другому селї поселив ся термінований коваль, тай Андрієви пропала через те певна часть доходу.
І знов питаня страшні: за що се? чому? де вихід із сього? забушували в його голові і він знову не знаходив лишень одну відповідь: “бо так мусить бути” і мучив ся — і пив.
Юстина поблїдла, змарнїла, та про те не перестала всьміхати ся та розраджувати чоловіка. Мов чорний віл гарувала на чужих заробітках та годувала дїти.
Тих дїтий було у неї четверо: Штефан, Марія, Катруся і Антось.
