Сторінка:Колцуняк Марія. На стрічу сонцю золотому (Скрентон, 1918).djvu/114

Матеріал з Вікіджерел
Ця сторінка вичитана

А знову у тій великій, новій, батько вже щось з пів року лоточив та бив доньку за те, що не хотїла віддавати ся за старого, а хотїла жити своїм житєм та любити ся. На все село викрикував: “Го, го, нибого, вілитит ти любов з голови, як стане у хатї пусто тай зимно, а твій чоловік з розпуки, що не ме мати, чим тебе тай дїтий погодувати, піде у коршму пити, а відтак буде тебе бити тай збиткувати. Але як будеш сита тай у гараздї, то прийде і любва, ни бій си”.

А до тої малої, похиленої хатини, що її не було й гаразд видко з поміж великих чужих оборогів та стоділ, прямував, а радше кривуляв пяний-пянїський мужик, і недоходячи навіть до хатнього-порога, викрикував:

— Чуєш — біжи борзо до сусїди, зич сира, зич масла, зич пшеничної муки, роби пироги, бо я твій чоловік! Чуєш? з колїна вілупи, а давай минї пирогів. Я свій пан на своїй загородї, ая, докім ше на своїй. Най си ше хоч раз ужию, бо як нї на весну вігоня, то хиба стану Жидам за Івана.

Виходила блїда, змучена, аж чорна жінка, хотїла його ввести до хати, аби не робив “покаяня”, але то не вдавало ся їй. В відповідь діставала так по голові, що аж обливала ся кровю, та про те бігла до хати боронити дїтий від лютого звіря, що вже тепер їх виганяв з хати “до дїдьчої матері”.

Врештї позбирала той свій “нещасливий” дріб і плачучи та нарікаючи йшла до сусїди хоч “до оповіночи, поки цес не вгамує сї”.

— То-м собі думала: робит уже цалий тиждень у містї, принесе д' хатї хоть який-такий крейцїр, а він прийшов пєний-пєнїський як ніч, тай заводит покаянє.

Та далї ті наріканя стихали, бо бідна жінка побачила чужих людий, до того ще панів… покірно поздоровляла їх та йшла далї до сусїди; а за нею бігли босі дїти. Відтак ставала