більше рук до працї, більше охочих умів та щирих сердець, більше самовідреченя, а будучність наша, а щастє наше.
— Ой, Лїдо, Лїдо, ти правдива пісня! Ну, починай же пеан про наше чудове житє, про щастє. Нї! я направду не знаю, чи ви слїпі, що над краєм пропасти-безоднї можете деклямувати такі палкі промови!
— Слухай ти правниче, вспокій но свої фільософічно-пессімістичні нерви, тай не говори таке як старий дїд, що трясе ся над гробом.
— Но, но, Штефанку! Правда — фільософія не мій фах і я не думаю навіть фільософувати: я тільки беру річи реально. Ну і цїкавий я знати, як ви хочете працювати? Певно думаєте про роботу в народї. Ну, Лїдо, не всьміхай ся так іронїчно! Здаєть ся, не думаєш, що я під роботою в народї розумію ходженє від хати до хати та читанє “Наймички” Шевченкової? Нї! я розумію таки нашу серіозну роботу: твоє учительованє, Штефанову науку, мою будучу адвокатуру, взагалї всяку працю, що має якесь добро народу на метї. І що-ж? Розумієть ся, що та вся робота має вести в перші лїнїї до самосьвідомости національної та почутя народної чести серед люду. Ха, ха, ха, які-ж ви потїшні! Чи ви думаєте, що історія повернеть ся в зад і що ті, що нам уже раз видерли наші сьвятощі, схотять їх нам звернути? Чи думаєте, що наш оголомшений нарід зважить ся виступити проти самоволї висших, що зважить ся бороти ся? Та-ж то майже самі раби. І хто нам поможе в тій боротьбі? Чи наші вороги? Хиба би дурні! Однако наша мова буде в поневірцї, бо ми лише бідний плєбс, що висилає з поміж себе рік-річно декільки соток людий, котрі йдуть здобувати собі й иньшим щастє, та в котрих нема найвисшого ідеалу, бажаня вільности ріднього краю і котрі тому по дорозї гнуть ся, ломлять ся. А коли у деяких єсть у душі той ясний ідеал, то вони витримують до якогось часу, стоять при свойому твердо мов скала, та злигоднї житя вганяють їх у могилу. Та сї по-
