Сторінка:Колцуняк Марія. На стрічу сонцю золотому (Скрентон, 1918).djvu/12

Матеріал з Вікіджерел
Ця сторінка вичитана

Штефан що до знаку вдав ся в маму лицем, а в батька натурою. Такий був височенький, білий, з подовгуватим личком, ясними очима і незвичайно сумно та лагідно нарисованими устами.

Мама його найлїпше любила, бо був і першенький і такий послушний, тихий та задумчивий, як старий, казала. Отсе було правда, лише що в Штефанка мало було тої живности, що її мав старий молодим хлопцем. Тільки часами блищала вона в його очах, та ясним усьміхом обрамувала сумні уста, та се лучало ся лиш тодї, коли батько був тверезий, хотїв говорити, вчив його читати тай розказував йому гарні казки.

Але се трапляло ся не часто, бо батько, хоч послїдними часами мало пив, то все був такий недоступний, понурий; цїлими днями сидїв у кузнї тай кував.

Тодї малий Штефан питав мами:

— Чо дєдї такі невеселі?

А мама казала:

— Бо ми бідні, синку!

— А чому ми бідні?

— Бо так Бог дав. Проси, може Бог змилує ся над нами.

І Штефан просив Бога, сльозами молив помочи.

—    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —

А як Штефанови було вісїм рік, записали його до сїльської школи.

Йой, як він учив ся!

Всїми нервами, всїми фібрами своєї істоти вчив ся!

Тато радував ся тим і сумував.

Радував ся, що син такий цїкавий, і сумував, бо вже наперед міг знати, що його сина жде не весела, не щаслива доля. Бо коли дитина перший раз запитає: “чому се так? відки се?” — то вже пропав її спокій душі, пропало тихе щастє. Вона вічно буде перти, щоб відгадати незглублені тайни природи, і все не буде знаходити відповіди, і буде мучитись.

Щасливі, о щасливі низші духом!