сти, та його сумлїнє казало йому тільки два слова: “Синку, не покинь їх”. “Присягаю, що не покину”.
Не сьміє нїчого казати. Бо коли-б вона його відкинула, о, то він знає, що його житє зруйноване на все, що воно стратило-б весь свій чар, всю красу. Вона-ж йому дорожша над те сонце, вона дорожша над житє, над усе, — та не над честь. І тому він не сьміє тепер нїчого казати!
— Синку, не покинь їх!
— Нї, не покину.
|
|
|
|
І Лїда мучила ся, тужила.
Прийшла любов, перша, велика, всемогуча і заволодїла всїм її єством, і наповнила душу горем і безмірним щастєм, перед очи поклала його хороший образ, в уха вілляла звук його голосу та сьміху. А в самотні, вечірні години все воскрешала його стать, а в хатї все носили ся тони його голосу, коли оповідав казку про щастє. Отак немов живий стоїть перед нею і мов живий говорить. І хоче вона ще раз вдивити ся в його очи і відповісти весело тай щиро, та бачить лише пусту хату довкола себе, а його немає. І їй стає тужно та болюче.
|
|
І так ішли днї, минали тижнї, проходили місяцї, що їм здавали ся віками-роками.
Надходили Великодні сьвята.
Був зелений початок мая.
Штефан хотїв не їхати до дому на сьвята, щоб не бачити її та не мучити ся ще гірше відтак. Але мусїв їхати хоч на місяць, коли хотїв здавати в осени який іспит. Душевна мука та важка умова праця молодого історика підірвали його сили, і він мусїв поїхати домів, відсьвіжити ся та подихати сїльським воздухом.
