— Нема за що! Та прошу до хати. Той незносний Роман все щось вистроїть.
— Не хотїв би я перешкаджати.
— Але-ж прошу; як може менї перешкодити найлїпший приятель мого дорогого братика?
Він і вона чують, що їм би не те хотїлось говорити; що не такі слова поплили-б, коли-б вони дали волю устам висловити те, що серце хоче сказати.
Мовчать хвилю обоє.
Відтак ідуть у глуб кімнати, вона сїдає на софцї, він подалеки на кріслї.
Вона перериває мовчанку.
— Давно приїхали?
— Тиждень тому. Приїхав полїчити ся троха.
— Знаю. Писав менї Роман, що за много працюєте.
— Ой той Роман. Також не має про що та про кого до панї писати.
— Пише про свойого найлїпшого приятеля.
І знов той розговір нещирий. Чи се вони хотять собі сказати? Чи се говорять їх очи, що палахкотять мов те сонце, що на заходї сияє?
— Вже ваша праця готова? Коли оголосите?
— Не думав над тим.
— Ну, як він нечемно відповідає! І чого ті нерви розходили ся!” — думає сам про себе Штефан.
А вона: “Такий був повний запалу, надїй, а тепер такий охлялий, байдужний!”
— А може ви вже кинули мрію здавати тепер іспит? Чого якісь такі знеохочені, зовсїм иньші як були в зимі? Вже перестали йти на стрічу щастю? — пробувала жартувати.
Засьміяв ся з тиха.
— Щастє!
