Зрозуміла, та не відповідала; лише невинні уста тремтїли, а напів примкнені очи щось соромливо-роскішно нашіптували, своїм промінєм ясним говорили.
Зрозумів мову її очий та уст, і зблизив свої горячі, чисті уста до її дріжучих, невинних уст. І пив з них щастє і житє, і впивав ся.
— Мій перший поцїлуй — шепнув відтак. — Чи єсть більше щастє на сьвітї?
А її очи говорили, що нема, і його серце співало про те.
— Тепер уже йди!
— Тепер уже йду. Прощавай, кохана, та згадай мене. Тепер уже до тебе не прийду, аж коли Роман приїде, бо люди лихі.
Ішов, вона проводила його аж за хатний поріг, коли тут же здалека побачили Романа.
Він зняв капелюх і кричав:
— Витайте, витайте! А Штефанку, чого так поспішив ся?
— От-ти стидав ся-б! Гарно дотримуєш слова, нема що казати. Чи в тебе тепер девята рано?
— Ну, та воно видиш, тепер пята пополудни, але якось так прийшло ся. А ти від давна вже ждеш на мене? Прости, завтра вже певно того не зроблю.
— Та що-ж ви тут стоїте, ходїмо в хату, бо-ж ти Ромку з дороги. Я вас троха прийму, погощу. Хиба, що вам, Стефане, вже задовго ждати?
Війшли до хати. Лїда привитавши ся з братом, пішла до своєї спіжарнї с. є малих сїнок, де стояла шафа з її припасами ґосподарськими, а Роман з Штефаном витали ся. Як же вони щиро-щиро поцїлували ся, як ще нїколи дотепер. Особливо Штефан.
