Минули Великодні сьвята, поїхав Штефан з Романом до Львова, і Лїда лишила ся знову сама, лише з думками про нього.
Що дня і що години вона згадувала його, пригадувала всї подробицї, що чула про нього. І те, як він натерпів ся ще дитиною, і що переміг у школї, і як мучив ся на унїверситетї. Згадувала ті сьвята, котрі були такі і для неї і для нього прикрі. Як він по тих страшних місяцях голодованя та сумних сьвятах у далекому Львові відібрав свою стипендію, отряс ся з довгів, зміг зачати хоч трохи по людськи жити, дістав дві лєкції, тай якось перебивали ся оба з братом. Як думка про неї, про його Лїдочку, була його провідною зорею, не опускала його нї на хвилю. І він працював що лише ставало сил, аж виборов собі поважанє у товаришів та професорів, зміг працювати в свойому фаху і на полї лїтературному, а все йшов на стрічу щастю, на стрічу їй.
І вона, Лїда, вже не сумувала, не сьміяла ся з своїх мрій, лише працювала ще більше нїж перед тим, щоб лише стати ся, бути гідною подругою тому білявому, гарному, доброму хлопцеви, та хоч в части сповнити просьбу свойого батька: бути вжиточною свойому народови. Коли вони вже поберуть ся, ну, то вона не буде вже дальше учителькою, але постараєть ся в иньший спосіб нагородити те, що уступає з учительованя. Бо-ж уже те, що вона буде провідною зіркою житя і працї свойого коханого Штефанка, а він же каже, що без неї не може жити се вже — — — ей нї, се щастє, а не сповненє свойого обовязку! Але вона буде з ним спільно працювати, певно не буде в його домі лише предметом роскоші та забави! Нї, вона буде його під'ємом у житєвій борбі, його добрим духом, буде старати ся стати для нього таки правдивим щастєм. А він каже: кожен чоловік може стати ся пожиточним членом суспільства, коли лише свою хоч би й невелику працю сповняє чесно, ревно і охочо. Коли всї його думки і вчинки стремлять до того,
