— О, Боже, як то тяжко, як нїхто не розуміє чоловіка. Та-ж я се лише для вашого власного добра роблю; хотїв би “до чогось добити ся”, а ти-ж знаєш, що хто мастить, той і їде. Треба з людьми добре жити, не забувати про них, робити для них те, що їм миле, то й вони про тебе не забудуть! Що-ж? коли з вами годї! Ти прийдеш до товариства, то сїдаєш де з боку, або починаєш розмову з якою канцелїстиною або учительовою, замісто щоб підійти до панї сендзїни або комісаревої. А та твоя донечка Лїда! Молодий совітникович бавить ся з нею, старає ся о її згляди, а вона корчить міну королївни та починає бавити ся в патріотизм: веде розмову по руськи. Власне! час бавити ся в патріотизм, як батькови в кишенях вітер свище! Але тому всьому винен Роман і ті його прокляті книжки, що перевернули Лїдї голову. Перше була дитина як дитина, говорила як “образованим” людям пристоїть, а тепер? Содома і Гомора! Вона хоче Русь будувати! Та я їй ті мрії вибю з голови! Коби до другої зими; як почне бувати на вечірках, балях, а залюбить ся в якім гарнім Ляшку або поряднім Русинї, бо ті найбільше припадають до вподоби молодим паннам, то відхочеть ся їй патріотизму. Для дївчини найбільший патріотизм — чорні вусики та палкі очи!
Вправдї послїдне твердженє не виходило дуже рішучим з уст пана канцелїста, бо й совітникович був гарний хлопець і мав чорні вусики, а Лїда таки бавила ся “в патріотизм”, та се було лише на вечерницях, а баль то иньша річ і пан канцелїст усе ще не тратили надїї.
Оттаке то було житє Лїди. Не мала не то щирої, але навіть такої душі, щоб хотїла її зрозуміти. Бо з матїрю у неї були дивні відносини: вони розуміли себе, та без слів, наче бояли розкрити одна перед одною цїлу глибінь свойого горя, щоби не причиняти собі ще більше болю.
Але Лїда любила і всїх иньших своїх рідних, бо видїла, що вони часто докучають їй так, а й самі не відчувають цїлої
