того мав я ще на голові значні довги, що їх затягнув був мій товариш на моє лїченє і прожиток у часї недуги, і я мусїв працювати.
Але та праця була для мене тепер мерзка: ті права я ненавидїв усе, і лише з любови до неї, тому що вона так хотїла, кував ті сухі параґрафи, що мали силу позбавляти людий щастя, а навіть житя. Та тепер та моя праця була для мене правдивими тортурами. Моя душа рвала ся до пезії, а тут: куй параґрафи! Та вибору не було. Я мав уже лише послїдний іспит зложити і був “у мети”, тому то я й далї вчив ся права.
Врештї зістав я практикантом судовим, а далї й авскультантом. Та аж тепер почала ся правдива мука: тут треба було не вчити ся, але виконувати те, чого я ненавидїв, судити иньших, присуджувати їм кари, часто незгідні з власним пересьвідченєм, та правосильні, бо оперті на правних параґрафах.
Звісно, що коли чоловік чого не любить, то й не виконує того як слїд; таке було й моє. Я зовсїм не належав до добрих правників і тому “авансував” страшенно поволи. Моє житє тодї було зовсїм псяче: немила служба, мала платня, погане поведенє зверхників до решти з'огидили менї те житя. А ще сумлїнє обзивало ся часом дорікаючи менї, що я покинув свій рід, і я хотячи заспокоїти його посилав їм час від часу по кілька, часом кільканацять ґульденів. Отсе було всьо.
І в товариствах я майже не брав участи, хиба в таких, де знав, що напевно не здиблю нїякої жінки. О, я ненавидїв тодї всїх жінок, бояв ся їх гірше вогню, тїкав від них на сто миль. Я бачив у кождій лише облуду, фарисейство, бачив польованє на богатого жениха або його становище. І таке житє я вів довгі, довгі лїта: чужий для людий, а люди для мене. Та в послїдних роках того псячого житя опанувала мене охота збиваня гроший. Я щадив мов послїдний скупяга, та складав
