межно нещасливим чоловіком, він був лише слабим чоловіком! О! він богато своїх обовязків не сповнив, богато занедбав. Він відчуває цїлу їх вагу, цїлу тяготу. І донечко моя кохана, не гнївай ся на мене, прийми отсих кілька слів від свойого батька і сповни його просьбу: о скілько лише зможеш, старай ся працювати для народу, з якого вийшов твій нещасливий батько, сплати хоч в части довг, що тяжить важким каменем на його груди. Я знаю, се може безсердечність, безправство, що я вимагаю сплати своїх довгів від невинної, безучасної в них дитини. Тому прости, не гнївай ся, але вір, що може тільки в тім і щастє.
Не знаю, я богато пережив, на многе надивив ся і много терпів. Та з усього найстрашнїйше те, що тепер прошибає мою грудь: несповненє свойого обовязку.
О, Боже, змилуй ся, ратуй! Я хотїв того обовязку спекати ся післанєм кільканацятьох ґульденів своїм рідним! Оттим я хотїв відплатити матери за її недоспані ночи, за її терпіня, за її розвіяні мрії, що їх лелїяла колишучи мене та мріючи, як стану підпорою її старости та немочи!
Оттими мізерними кількома ринськими я хотїв заплатити батькови за його труди, за його розбиті надїї, що я віддячу ся за те, що вивів мене в люди, не відцураю ся тих, що мене виростили.
А я віддячив ся — гарно віддячив ся!
Та коли би мої родичі, і ти, моя донечко люба, знали, що се у нас мужикови “вибивати ся в люди”, через які моря терпінь, підлости та неправди він мусить перейти, заким до чого дібєть ся, то може би не судили строго.
Та нї! Нїякий суд людський не буде острійший, не може бути страшнїйший від власного сумлїня, що осудить чоловіка.
Ох, як я страшенно терплю, як безмірно! Лїдочко, пісенько, правда, ти не осуджуєш свойого батька, ти помимо всього будеш його любити. Правда? Він же був такий страш-
