но нещасливий, такий слабий! Правда, будеш любити? Я мов жебрак прошу о ту крихітку любови.
А тепер ти так гарно, ясно всьміхаєш ся, отвираєш ті чудові очицї і дивиш ся на тата. Дитинко, дитинко! Коли-б ти знала, як він терпить!
Нї, не сила далї писати і вже таки нема що. Прощай пісенько, прощай Лїдочко! Благословлю Тебе і цїлую щиро, щиро,
Твій батько Осип Оменський.
А троха далї батько писав знов.
“Двоє вас лишаю на сьвітї: Романа і тебе. Любіть ся, дїти, помагайте собі взаїмно, бо хто зна, чи знайдеть ся хто, щоби поміг дїтям проклятого. Я проклятий, проклятий, проклятий. Сумлїнє власне прокляло мене. Сумні, безнадїйні очи моїх батька-неньки прокляли, осудили мене. Оті сотки хлїборобів, що я з поміж них вийшов, кленуть мене. І я рад би тепер летїти до них, віддати їм усе, все; себе обернути в одну працю для них, та я страшною хоробою прикований до ліжка, безсилий. Я призбирав собі троха гроший: віддав би я їх їм — я-ж знаю, що нїщо не заплатить їм розбитих надїй, та все може хоч троха злагодило би їх біду, та я сього вчинити не можу: в мене жінка й дїти.
Дїти мої дорогі, будьте сильні: в житєвій борбі гартуйте на остру крицю свої характери, і будьте сильні. Най у вас буде одна думка, а та думка най має все правду та добро за остаточну цїль житя. О, будьте сильні духом: бо лише сильні мають право до житя. А мене простїть: не довга вже хвиля, як душа розлучить ся з тїлом, як я стану зимним трупом. І з чим я стану перед Творцем Всемогучим, які геройські вчинки принесу перед Нього? Хиба оті кріваві сльози, що ними плаче стареча, покаяна душа, хиба те каянє. Так менї треба: я був слабим, я відрік ся свойого роду! Ох, совісте, не муч мене так страшно! Мої дїти, чи ви зможете любити мене?”
