— В губернії не затвердили нашого присуду, сказали: ні-за-що. Се таки правда, що ні-за-що було; я й тоді казав, та мене не послухали.
— Знає про це Олешко?
— Зараз я звістив його: дивна річ, і не зрадів чоловік, та ще якось скоса, вороже подивився на мене. Наче я в чому винен був; моє діло писарське… отець Кузьма та Сластьон мутили проти його.
Коли чиї найбільш пішли тепер прахом мрії й надії, так іменно попові: ланок — немов той в'юн — винирнув у його з-під рук. А був він так близько! Тільки Олешка на Сибір — і «Казарський ланок» у Кузьминих руках. Отже ота губернія вирвала у Кузьми з рук ланок. «Та ще тепер і Олешко, — думав собі Гречаний — набереться смілости, ще більш глумитиметься з людей». У голові Гречаного повстали роєм нові думки:
— Се все так винирнув Коломієць, — говорив він Передерієві: — він поглумився з нас; у його там в губернії якась рука є, він вступився за Наума. А чи тямиш ти з якої речи?
— Одним миром мазані, — відповів Передерій.
— Усі ми одним миром мазані, та не всі-ж такі баламути. Я тобі давно кажу: треба стерегтися того духу…
— Та й стережемося.
— Не бачу сього я: як се «стережемося», коли Коломієць пускає між людей той дух.
— Може й так.
— Не може, а певне, що так. Раджу тобі пильнувати ліпше та прислухатись, присочити, чому напучує Коломієць людей? Чого у його цілу зиму збиралися парубки в школі по вечорах?
— Не самі парубки! ходили й жонаті, навіть і я раз заходив; книжки він читав, а люди слухали.
