отцем Кузьмою. Тільки що почали «Іже херувими», як на дзвініці ударено на ґвалт.
— Пожежа! пожежа! — загомоніли люди і раптом кинулися з церкви.
У попа на дворі горіла комора. Поломення шугало через двір прямо на будинок.
— Рятуйте, рятуйте! — голосила несамовито попадя! — біжіть, хто в бога вірує, до отця Кузьми, нехай швидче ключі несе, у його ключі від усіх комір, скринь і комодів!..
А в церкві, опріч благочинного та Гречаного, не зісталося нікогісенько, бо навіть і диякон і дяк лишили службу божу й побігли на пожежу. Попам не вільно було вийти з церкви, доки не скінчать службу. Вони й не правили, а тільки якось нервово шепотіли слова.
— Пан-отче! давайте ключі швидче, у вас горить! — промовив до отця Кузьми титар, вбігши у вівтар… комора горить, на будинок так і пре.
Не дожидаючи відповіди, титар дістав ключі з кешені попової ряси, що висіла на кілочку у паламарні, і прожогом побіг з церкви.
Отець Кузьма й не стямився, — затрусився й снопом гепнувся на долівку…
На попівському дворі страшенно гоготіло полум'я. Огонь з комори перекинуло на стіг сіна. Чорний густий дим закрив сонце… Попадя здіймала до бога руки й невимовно голосила, аж квиліла, люди кричали, коні в стайнях іржали, воли, корови, назимки ревіли, немов скажені… Люди, немов та комашня, снували то в будинок, то з будинку, виносячи усе, що попало на очі. Покрівля на коморі впала на стелю і разом з нею провалилася в комору.
— Ха, ха, ха! — реготався хтось у клуні й плескав у долоні. Аж ось ворота з клуні відчинилися, на порозі стояв Олешко…
