На другий день Водохреща, — саме, значить, на Івана Хрестителя, — сижу я собі самотою на хуторі, так мені самотному і сумно, й нудно, і журливо, — й не сказати як. Ума не приберу, ради собі не дам, що робити, ні до чого руки не здіймаються, наче я охляв. Хоч би вмів стріляти, то-б скинув рушницю на плечі, хортів на смик, та на полювання: чи вбив-би якого дурного зайця, чи ні, а нудьгу може-б і розвіяв по снігу; так наче на те-ж страшно мені й доторкнутися до рушниці. Пішов би так собі повештатись по надвір'ю, так фуґа-ж така курить, що й світу божого не видно… «Ану, думаю собі, кликну Опанаса, та з ним в юрдон. Зазирнув до пекарні, аж Опанас на припічку хропе; шкода куйовдити чоловіка, нехай спочине… Сів я собі під вікном, тарабаню пучками по шибці, а на душі густим очеретом так і встають споминки колишнього: от і мій вік за водою вже втік, прожив я його… Ба, коли-б то прожив, а то проблукав по всіх усюдах і ніде не залишив сліду; хоч-би тобі на макове зерно що зробив з того, що за-молоду мізкував, чого сподівався. Анічогісенько… Тим-то журба, злигавшись з нудьгою, і напосілись тепер і гноблять мене, їздять обидві по мені верхи. Що-б було мені хоч Опанаса послухатись, та літ тому двадцять назад побратися з ким: досі які-б у мене діти були! Онуків би тішив, а то нудьгу тішу-годую, журбу сповиваю, сум колишу, та бог-зна — колишнії случаї в своїй душі перебираю…
Тяжко…
