Годі! Сижу і нічогісенько не жду… Тільки тепер і мого, що сльоза за сльозою плине… та що з того?! Не виплачеш сльозами долі-волі, — се я добре тямлю, одначе не маю волі спинити сльозу, нехай плине.
Сумую, сумую… Хоч-би яку людину принесло, розважила-б. Думаю так, а згодя чую — сані на дворі риплять, до рундучка під'їхали й стали; бачу — хтось двоє з саней злізло, йде в сіни.
«Еге, думаю: се чи не попи з кропилом?»…
Чую, гомонять у сінях…
— Коли-б же нам отут не заблудить; я зроду вперше тут, а дверей аж троє, — от ти й вгадуй, в які! Кажи, Трохиме, в які?
— Тривай з дверима, не втечуть; треба спершу обтруситься, хата не льодовня, не годиться снігу наносити. Ось ну, Петре, ти мене, а я тебе…
— Ні, се не попи, думаю я собі: хто-ж би се? Прислухаюсь: голос наче й по-знаку, та не вгадаю.
— Добрий вечір вам у хату! З новим роком! чи пізнаєте, Якове?
Глянув я: — ба, ба! ще-б не пізнати! Трохим Шморгун та Петро Моргун!
— Вони сами.
— Живі, здорові — ваші голови! Чи вас хвищею сюди занесло, чи тихим духом прикотило?
Кажу отсе, а сам думаю: «Змилувалася доля надо мною, послала людей розважити мене самотнього»; і такий я радий…
— Сідайте-ж, люди добрі, сідайте! отут, біля грубки, або хоч на лежанці, тепліше буде. Сідайте, голуб'ята! грійтесь, певно перемерзли?
— Таки не без того: мороз то не геть великий, так-же вітер такий гострий, так наче ножем ріже, по-за шкурою проймає. Та ще й зверху наче з рукава сипле, аж коні стають: вже на що моя мишаста, хоч-би й під
