генерала; а й вона, бідолашна, біжить, біжить, та тиць і стане…
— Забивна путь, що й казати, — додає Петро услід Трохима, — замети навергало такі, що инде врівень з стріхою…
Сіли, нагрілись, балакаємо потроху, се та те…
— Виходить, — кажу я, — Трохиме, що й у вас на селі не гаразд стає, не з медом.
— Який-же там гаразд! про гаразд нам вже й не сниться, хоч-би спокій кублився, а то таке завелося, таке, що й не вимовити!
— Таки-так, — вставляє й Петро своє слово, — і де се таке видано, де таке чувано, як у нас сталося? Син батька в острог засадив!
— Та ще за що засадив! — мовив Трохим, — нехай би вже за душогубство, чи за крадіжку, чи за яке инше злочинство, а то глум і сором промовити: з зажерливости, за гроші… А вже-ж ті кляті гроші, якого тільки лиха вони не коять!.. Дожились, бий його сила небесна! У батька син з рота рве! отаке! — Трохим зціпив зуби і трохи помовчав, потім і каже: — І що-б воно було, коли-б на світі грошей не було?
— Певно, що може-б злиднів не було і сліз людських поменшало-б, — відповів Петро.
— Коли-б моя сила та воля, — мовив Трохим, — я-б зараз усі гроші, які є на світі — геть, по-боку! а натомісць — міньбу: ти мені сіль, я тобі хліба, от як! Тоді-б ніхто нікому не заздрив.
— Ні, Трохиме, — каже Петро, — як на мою думку, так не в самих грошах уся сила: що гроші, то гроші, а що таки і людська вдача. Забісовані люди стали, все йому мало свого: за щелепами своє не поміститься, а до чужого куска квапиться… А тут ще й гаспидські брехунці розплодилися…
— Еге-ж! воно й є, і брехунці додають, і ніхто, як брехунець, і нас під таку хвищу випер. Ми до тебе, Якове
