воно як сталося: узяв вражий син та й обідрав батька; геть чисто обідрав, наче оббілував, тоді в острог його, та ще й каже: «закон постановив». А стовма-б тебе серед шляху поставило! Сам занівечив батька, а на закон звертає…
— Так хто-ж се такий, скажи, Трохиме? — питаюсь я в його.
— Вже-ж ніхто, як отой Дмитро Пухлина.
— Не сам він, а брехунець, — знов перебив Трохима Петро.
— Вже-ж не сам… та ти, Петре, будь ласкав, не перебивай, а то ми ніколи до берега не пристанемо. Ти мовчи, Петре, нехай Яків слухає, а я почну від самого краю… Жили ми, Якове, без брехунця, а бог, хто його зна за що, взяв та й наслав на наше село оту сарану, брехунця. Ми таки самі й вигодували його на свої голови! Се я про Василя Рудого… Ти його знаєш? ні? і ліпше… нехай його добрі люди не знають. Слухай-же, як ми розжилися на того Рудого. Паламарував у нас Лука Шестопал: навряд, чи знаєш ти його, давно його кістки тліють. Та собі чоловічок був, нехай вже царствує: ні до чобота на закаблук, ні до черевика на рант, а проте — своє діло правив: коли треба подзвонить, свічки посвітить, потушить, кадило розідме й подасть, зривався часом і поспівати на крилосі, так дяк йому не давав: бач, він голосом не вийшов, а наш дяк предучесно співав! Було, як візьме горою: «Іже херувими», та спустить «попечение», так хоч-би ти й не хтів, а зітхнеш і поклона вдариш. І голос-же в його був! неначе срібний дзвін; а в Луки вже ні: Лука було й рад-би, так не виходить у його: як заскиглить — так тебе наче серпом по серці. От зовсім наче цапиня на загаті… Хтось-то взяв та й підкинув до паламаревої хати нехрещену дитину. Лука бездітний був. Ми то, бач, і догадувалися, чий то гріх, та… не наше діло! яка-б не була мати, а не легко їй свою кров з-під серця
